СІРІ БДЖОЛИ


 Це загалом історія дуже звичайна. Про людей, далеких від банальної політики, від її лозунгів, про людей, які сумніваються. Вороги дитинства не можуть стати вірними друзями, але їм доводиться проводити холодні зимові вечори у компанії один одного. Бо їх лишилося лише двоє. Два останні мешканці села.

 У книзі немає одного – за Україну, а іншого – проти неї. Персонажів ситуація змусила обирати сторону, життя поставило у такі обставини, що одному з них зручніше ходити за провіантом на територію, підконтрольну окупантам. Такий вибір не можна засуджувати, бо війна протиприродна для людини.

Цитати з книги:

«І знову свою думку поправив: є люди, які гірші бджіл, є люди – як бджоли. А людей, які краще за бджіл, мабуть нема»

«Якщо в одному місці довго живеш, то родичів на кладовищі завжди більше. ніж тих, хто живий і здоровий»

 Відгуки про книгу:

 Нова історія від майстра українського слова - Куркова. Починається все просто – бджоляр Сергійович опиняється в епіцентрі подій – три роки без світла, пошти, пенсії – та інших знаків цивілізації в сірій зоні. Коли територія домівки не належить до визначеності. Просто сіра зона. Бджоляр - людина, що має свої переконання та принципи. І на все село виявляється зали шився ще один – єдиний чоловік, сусід Паша. Однокласник – ворог, але не тоді, коли навкруги більше нікого. От і виходить, що варто знаходити спільну мову. Читати було цікаво. Ніби про одну людину, а про те, що таке бути Людиною. Що значить опинитися по інший бік. Дуже Реалістично. БРАВО авторові та Видавництву!!!

 ami00, блогерка

Такий інтерес до твору саме на Сході, можливо, невипадковий, бо герой роману Сергій Сергійович - пасічник-відлюдник, чоловік споглядально-філософської вдачі, такий от сам собі буддист.

 Він мешкає в сірій зоні під Горлівкою, між позиціями сепаратистів та українських військ. В цьому селі їх тільки двоє лишилось - він та його колишній однокласник Пашка. Сергійович не виїхав звідси - бо не хотів кидати своїх бджіл, шість вуликів. "Я не воюю, а просто житель війни".

 Як і в "Шенгенській історії", попередньому великому романі Куркова, тут наскрізна тема - людина та її Дім (житло й батьківщина).

 Роман написано в тому наївістському стилі, що нагадує живопис на склі Івана Генералича або Івана Сколоздри.

 Це помітно вже з перших сторінок, де, приміром, описано картинку: губернатор Донеччини, неназваний, але впізнаваний, монументально возсідає під старою грушею.

 Власне, вся історія пригод Сергійовича та його бжіл і викладена такими от картинками, і від того навіть страшне (війна все-таки) не-здається страшним.

 А втім, у кількох місцях пензель Куркова робить мазок густішим і окреслює головного персонажа глибше.

 Один з таких епізодів - це коли Сергійович вночі перейменовує свою вулицю Леніна на вулицю Шевченка.

 Ця патріотична акція видається спершу нарочитою й навіть натягнутою. Але її урівноважує інший епізод - коли Сергійович приїжджає на Велику Україну, до Запорізької області, й там потрапляє на похорон колишнього АТОшника.

 Люди зустрічають труну солдата, стоячи навколішки вздовж дороги (бо "всі так роблять").

 І саме цього Сергійович робити не хоче. Бо його ставлення до батьківщини й до того колишнього солдата - справи дуже особисті.

 В цьому штрихові увиразнюється характер: сам, без примусу, він ризикує життям, перейменовуючи вулицю. А тут - ризикує життям, бо не згоден бути "як усі". В такому ракурсі банальна формула регіонального патріотизму ("Донбас ніхто не поставить на коліна!") раптом грає несподіваною барвою.

 Сергійович вивозить своїх бджіл на літо під Бахчисарай, і тут знову звучить тема загроженого Дому. Здається, це - чи не перше в нашій художній прозі звернення до теми новітньої окупації Криму.

 Так само ретельно, як пригоди людей, Курков придумує й продумує пригоди речей.

 Приміром - свічок з розбомбленої церкви. Або - тієї гранати, що її подарував нашому пасічникові знайомий солдат української армії. Сергійович сп'яну заховав гранату подалі од гріха - і потім не міг згадати, де вона.

 А граната лежала у вулику, поміж бджіл, благополучно проїхала кілька блок-постів, наших і чужих, і вибухнула, як і належить за законами драматургії, у фіналі роману.

… Де мед - там і ложка дьогтю.

Віталій Жежера, член журі «Книга року ВВС-2018»

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

День Сніговика в бібліотеці

ОНЛАЙН-ВІКТОРИНА "МИКОЛАЙ ІДЕ - РАДІСТЬ НЕСЕ"

МАНДРУЄМО У СВІТ ЧАСОДІЇВ